Центральний проектний інститут Міністерства оборони України (ДП ЦПІ МОУ) — фактично єдиний вузько-профільний заклад з проектування споруд оборонного й спеціального призначення. Ця установа в усіх сенсах є унікальною. Мало хто з українців знає чи пам’ятає, що приблизно 300 ресторанів мережі швидкого харчування МсDonald’s, починаючи від найпершого у столиці, є проектною роботою ЦПІ, як і завод фірми Соса-Соla під Києвом — один з найбільших у Європі. Світовим визнанням фаховості колективу інституту стала вдала участь у будівництві бразильського космодрому «Алкантара». Тут же проектували багато об’єктів військового призначення, житло для військових, а після початку російської агресії — оборонні укріплення, нові арсенали і склади. Про непросте, але насичене минуле, найцікавіші напрацювання та про сьогодення установи ми поговорили з директором ДП МОУ ЦПІ Олегом Приймачуком, який працює там 31 рік поспіль, 23 з яких очолює інститут
СИСТЕМНИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ ПІДХІД
— Олегу Михайловичу, вашу установу багато колег у світі й досі асоціюють із бразильським космодромом, одним з найвидатніших дітищ інституту…
— Напевно, що так. Ця історія розпочалася 15 років тому, коли тодішній президент Леонід Кучма підписав угоду з урядом Бразилії про спільне будівництво й використання космодрому «Алкантара». Його цілком логічно збиралися розмістити, хоч і серед джунглів, але в місці, розташованому майже на екваторі, — надзвичайно вдалому та економічно виправданому для космічних стартів. Це дозволяло б українській ракеті-носію «Циклон-4» виводити на орбіту більшу корисну вагу, ніж, наприклад, із Байконура, де така ефективність старту вище ніж на третину.
Так виник потужний коопераційний і партнерський конгломерат десятків учасників від двох країн. І те, що ЦПІ довірили увійти до його складу, було як визнанням, так і викликом. Адже далеко не кожній, навіть дуже знаній проектній установі доводиться братися за таку справу. І нам усе вдалося виконати, бездоганно пройшовши держекспертизу в Україні та Бразилії.
— А в чому ж тоді полягав виклик?
— Тоді в нашій царині якраз відбувався технологічний бум — з’являлося сучасне програмне забезпечення, яке дозволяло підвищити якість та швидкість будівельного проектування на небачену доти висоту. Щоб бути конкурентоспроможними, потрібно весь час перебувати у відповідному тонусі. І ми теж дуже вчасно взялися за опанування комплексу ВІМ-технологій. Це допомогло нам спроектувати космодром практично з нуля. Певну роль відіграло й те, що за фахом я — військовий інженер ракетно-космічних комплексів і пройшов хорошу практику служби в Капустиному Яру й на Байконурі.
Бразильський проект підкинув нам багато головоломок — треба було під землею розмістити такі складні речі, як приміщення для заправки ракетоносія, а також стартовий комплекс. Коли ми отримали всю вихідну інформацію для проектування, її обсяг виявився реально космічним! Потрібна була нова комп’ютерна програма для її опрацювання, бо тогочасні нас не влаштовували. Зупинилися на програмному комплексі автоматичного 3D-проектування Autodesk Revit. Фактично це інформаційний модулятор будівництва (Building Information Modeling, або BIM. — Авт.). Він чудово підходить для командної роботи над складними, багатоелементними об’єктами. Вартість комплексу становила близько 60 тисяч доларів. А ще треба було, аби кожен блок спеціалістів навчився працювати на ньому. Бо і архітектори, дизайнери, інженери, проектувальники носійних конструкцій тощо мали упевнено й сумісно володіти програмою, яка ніби «зшиває» доробки різних ділянок проектування. Наші фахівці навчалися по три місяці, і за це треба було заплатити, бо в Україні ми стали піонерами. ВІМ-технології допомогли видати 12,5 тисяч листів А1 проекту космодрому лише за 5 місяців, скоротивши час проектування на третину. Але відсутність гарантованого фінансування загальмувала реалізацію бразильського проекту приблизно на три роки.
— Тобто інститут мав непогано заробити у фінансовому й іміджевому сенсах?
— Так, але показове інше — те, що Україна вже тоді змогла відмовитися від послуг проектних установ РФ, повіривши у власну спроможність. Структура проекту була така: генеральним конструктором став гендиректор КБ «Південне», Герой України нині покійний Станіслав Конюхов. Бюро розділилося на два табори. Одні говорили: давайте замовимо проект будівництва Росії, адже там є два інститути, які проектували космодроми на кшталт Байконура. Другі були впевнені: у нас є ЦПІ, де все зроблять. Росіяни зрештою відмовилися, бо ми нічого не втратили, бо нічого не боялися. Адже наш інститут починаючи з 70-х років минулого століття проектував усю інфраструктуру розміщення ракетно-ядерної зброї стратегічного призначення в Україні (43-ї армії РВСП. — Авт.). Ми мали хороший бекграунд у цій сфері. Під проект космодрому зробили кімнату телекомунікації з усіма його учасниками в Україні та Бразилії. У захищену електронну скриньку «складалася» вся опрацьована документація і креслення. Лише від «Південного» отримали 900 сторінок вихідних даних щодо 57 систем управління космодромом, які мали врахувати!
Головне в такому проектуванні — системний професійний підхід. Це найкращий запобіжник від брехні в усіх ланках планування, а потім і публічного оприлюднення обіцянок про введення в експлуатацію значущих для держави об’єктів. Якщо в одному проекті працює кілька учасників, то достатньо одному збрехати, перебільшити свої можливості, як усе покотиться в прірву. Або неймовірно здорожчає. Приміром, більш ємкого проекту в СРСР, аніж програма «Буран» — «Енергія», не було. У нього заклали колосальні кошти — 5,1 млрд рублів! Будівництво почали 1979-го, а закінчили 1986 року, коли відбувся перший запуск. Але у процесі будівництва його вартість зросла приблизно вдвічі.
— А які ще проекти для ЦПІ є етапними?
— Інститут був головним проектувальником у процесі ядерного роззброєння в 90-ті роки
XX ст. Знаково, що угоду з урядовою делегацією США про надання першого мільйона доларів підписано саме у вестибюлі ЦПІ. Нам довелося двічі їздити в Балтимор і захищати свій проект. Американці перевірили наші розрахунки у себе на полігоні й тільки тоді підписали договір із Києвом. Долучалися ми і до відомої епопеї зі сховищем відпрацьованого ядерного палива в Чорнобилі. Перед тим французи тут напартачили — збудували дещо «не те». І нам наново довелося все проектувати, підписавши контракт із американцями, пройшовши 12 спеціальних державних експертиз. Із американцями легко працювати: вони дають можливість повністю розписати графік проектних робіт. І ми виконали все відповідно до останнього пункту угоди, хоча існувало чимало колізій — із новою технологією ми вклинювалися у французьку розробку. Треба було розмістити інше обладнання в наявну архітектуру. А ще в нашому активі нова амбасада Білорусі, станції далекого стеження за космічними об’єктами, центри керування повітряним рухом у Дніпрі та Сімферополі, медичні центри, школи, житлові комплекси, мережа ресторанів швидкого харчування МсDonald’s (починаючи від першого у столиці), облаштування острова Зміїний у Чорному морі з використанням нетрадиційних джерел енергії, завод фірми Соса-Соla у Великій Димерці… Це лише невеличка частинка напрацювань інституту. У Віті-Поштовій під Києвом спроектовано Центр миротворчості та безпеки для Національної академії внутрішніх справ, центр підготовки Сил спецоперацій — у Житомирській області, багато хорошого зроблено в цьому сенсі й для СБУ, розробляємо проекти для прикордонників, Національної гвардії і нових частин ЗСУ. Вам не вистачить місця в одній газеті, аби все згадати!
АРСЕНАЛЬНА «РЕВОЛЮЦІЯ»
— А саме зараз над якою актуальною тематикою працюєте?
— Прикладом успішного системного підходу ЦПІ до планування є дуже цікаві і потрібні ще «вчора» об’єкти Міноборони. Це три арсенали. Торік у грудні Міністр оборони підписав наказ про те, щоб 1 квітня 2018-го (термін узгодили з інститутом) я поклав на стіл проектну документацію щодо будівництва нових складів загальною вартістю 1,25 млрд гривень. Термін проектування відповідно до всіх нормативів мав становити 8,5 місяця. Ми ж упоралися за три. Причому спромоглися пройти експертизи. Це результат вдалого розрахунку ресурсу й роботи моїх колег у дві зміни.
У цьому проекті я напряму працював із Генштабом і Міністром оборони. Сподіваюся, там результатом задоволені. Окрім підготовки якісного проектного кейсу, ми ще й добряче зекономили. Цей кейс ми оцінили у 10,5 мільйона гривень, а державна експертиза — у 23 мільйони. Так вдалося зберегти для держави понад 12 мільйонів гривень.
У Калинівку ми зайшли пізніше через тривале розмінування і неможливість виконати розвідувальні роботи. Але й тут уже є проект на 10 споруд, який пройшов експертизу. Вартість будівель усіх трьох арсеналів становить 4,5 мільярда грн.
— Які рівні безпеки ви закладали в ці об’єкти?
— В Україні зберігається величезна кількість боєприпасів до звичайних видів озброєнь (близько 400 тис. тонн. — Авт.) переважно ще радянського виробництва. З об’єктивних причин їх часто складували просто на землю. Держава майже не опікувалася проблематикою, і тільки зараз пішло певне фінансування укріплення живучості складів та арсеналів.
Я переконаний: після реалізації наших проектів жителі навколишніх населених пунктів зможуть спокійно почуватися незалежно від того, на якій відстані від тих складів розташовано їхні оселі. Інститут має величезний досвід проектування захисних споруд. За суттю це будуть міцні «кокони», основа яких — залізобетонний монолітний каркас, розрахований на ударну вибухову хвилю, що діє з навантаженням до 5 тонн на квадратний метр. Зауважу: ядерний удар діє із тиском 20 тонн на квадратний метр. До того ж цей каркас обвалований землею завтовшки мінімумом 1,5 метра. Споруди конструктивно розраховані на прямі влучання практично всіх видів звичайних озброєнь. Навіть якщо щось трапиться всередині сховища, його залізобетонна «шкаралупа» не даватиме боєприпасам розлітатися.
Усі наукові й технічні розрахунки доводять: ЦПІ заклав нормальний запас міцності й захисту. Крім того, осучаснено систему охорони периметра арсеналів, яка зможе виявляти БпЛА та запобігати можливим НП природного і техногенного характерів. Ми свою роботу виконали, вже відбулися тендерні процедури і почалося будівництво.
— Тобто, наскільки я розумію, оборонне відомство тепер завантажує роботою на повну?
— Я відповім дещо здалека… У нас були важкі часи. Станом на початок 2014 року дійшло до того, що лише 3% від усіх виконаних нами проектних робіт були замовленням Міноборони. Але ми вижили, розвивалися, працівники завжди вчасно отримували зарплату. Збережено фонди, трудовий колектив.
— І тепер стало легше?
— Я б із задоволенням отримував би 100% завантаження від Міноборони, якби мав планові завдання на тривалу перспективу. ЦПІ мало залучений у стратегічне планування, хоча ми дуже цього прагнемо. Система тендерів вибиває нас із цього списку, проте ситуація помітно краща. Проблема в тім, що все житло, казарми, їдальні тощо у частинах і підрозділах різних видів проектують приватні структури, нас там майже немає. Те, як проводяться тендери, нерідко призводить до того, що виграють ті, хто пропонує найнижчу вартість робіт. Але цю практику треба вдосконалити, бо очевидно, що страждають якість та терміни виконання проектування, а потім і будівництва. Приміром, у 2014-му ми за три тижні зробили проекти ВОПів, але їх виконали неякісно. Досі триває слідство. Мінрегіонбуд через обласні структури взяв функцію контролю й авторського нагляду в тих проектах на себе, нас туди не допустили. Якби ми контролювали, то ніколи не відбулося б того, що там «закопали» в землю. Це безгосподарність, несистемне, непрофесійне планування.
Я не хочу надто рекламуватися, але зважте, що за останні 10 років ЦПІ МОУ приніс державі понад 25 мільйонів доларів! І це завдяки своєму ентузіазму і досвіду зробили 180 працівників.
ПРОЕКТ ЗАЛИ ПАМ’ЯТІ
— Я знаю, що інституту було доручено проектувати величну Залу пам’яті.
— Нам потрібно розвивати нову українську культуру мілітарної пам’яті. І я пишаюся, що цей меморіал у своїй уяві, а потім — на папері й у розрахунках створили саме ми. Адже щоб засісти за роботу, треба було спершу подумати, а що ми запозичаємо з історії, як відобразимо день сьогоднішній, і як це викласти в архітектурі доступно, публічно. Це фактично перший великий проект меморіального віншування нової війни України за незалежність.
Знаєте, коли Міністр оборони запропонував зайнятися цим проектом, реалізувати його ідею і задум Зали пам’яті, в мене по тілі поповзли мурашки. Навіть наш проект космодрому був блідою тінню тієї величі й відповідальності, що випала нам, — вшанувати подвиг українських героїв та звитяжців!
Те, що ми спроектували, є унікальною монументальною композицією, якої немає в жодній силовій структурі, більш того, навіть за кордоном не в усіх партнерів є щось схоже… Я маю, повірте, значний професійний та людський досвід. Але Зала пам’яті, напевно, справді епохальна річ. Мене зрозуміє будь-який будівельник чи архітектор. І ви б бачили, як я був спантеличений позицією міськадміністрації Києва щодо долі цього проекту. Впродовж чотирьох місяців столичні урядники не давали дозволу на будівництво, вигадавши цьому проекту зневажливу «легенду». Мовляв, ми будуємо МАФ — малу архітектурну форму! Буцімто відповідно до містобудівних норм там не може бути капітальної споруди. Хоча містобудівна рада могла легко зробити виняток. Так ми згаяли час…
Степан Тимофійович Полторак зауважив: це не має бути капличка чи пов’язана з релігійним культом композиція, а наповнена світлом і енергетикою споруда — із відчуттям світлиці, винятково тріумфальна, але й не схожа на мавзолей. Мала бути не високою й не низькою, оптимальною за розміром. Із публічним виходом у місто та на територію міністерства. Ми переглядали історичні матеріали, разом із архітектором Андрієм Пашеньком (відомий за участю в розробці меморіалів жертвам трагедії в Бабиному Яру, інших проектах. — Авт.) почали креативні штурми, пробуючи адаптувати до місця різні ідеї. Дійшли думки, що ця зала матиме округлу форму, зовсім без кутів.
— І щоби це, перепрошую, означало: без кутів?
— Бачу, без пояснень не обійтися. За українською будівничою традицією вважається, що в кутках збираються темні сили. Недаремно ж саме там у хатах наші пращури розміщували образи…
Знаєте, у мене є природне відчуття і бачення того, що проектується, в реальному розмірі. Моя мати чудово малювала, і цей дар дістався мені. Степана Тимофійовича я не запитував, звідки й у нього це. Але бачу, що в нього є професійне і гармонійне відчуття світла, кольору, декору. Це не часто зустрічається.
Існував і альтернативний проект — волонтерський, який нашу пропозицію не переміг, але ми звідти запозичили раціональну ідею пам’ятного знаку із дзвоном. Це товста зігнута металева пластина, що імітує броню, яка уособлює тіло українського війська, пробите різними калібрами зброї. Увінчує композицію дзвін. Відповідно до ідеї людина має вдаряти в нього щодень стільки разів, скільки воїнів цього дня загинуло за роки війни з російською агресією.
Найцікавішими, на мій погляд, елементами споруди є кольоровий вітраж у формі знака ЗСУ (за технологією відомого американського дизайнера Луїса Тіффані. — Авт.), крізь який у залу потраплятиме світло, та композиція із дзвоном. Ми знайшли у Києві фахівців, здатних утілити ці задуми. Приміром, майстрам довелося реалістично зімітувати влучання у броню снарядів відповідних калібрів — вхід та вихід.
Майданчик навколо Зали пам’яті буде урочисто-функціональним. Він настільки зручний і місткий, попри компактність, що тут можна проводити практично всі церемоніальні заходи в міністерстві, які проходитимуть у значно вигіднішому навколишньому антуражі й оформленні.
Зала має кілька систем освітлення, монітори, звукове супроводження і Книгу пам’яті з поіменним переліком наших героїв. Знаю, що міністра надихнув такий досвід увічнення загиблих військовиків, побачений у Канаді. І деякі елементи теж запозичено там. Зокрема тепла підлога в залі й система міжсезонного обігріву та кондиціонування.
Юрій Бірюков привіз 100 кілограмів осколків, які ми монтували у стелу так, немов вони застрягли там чи зрикошетили. Є імітація кіптяви — дзвін ніби виходить з вогню. Словом, було опрацьовано весь технологічний ланцюжок виготовлення цієї архітектурної форми. У спеціальній ванні відбулося повне оцинкування й подальше патинування готової композиції — аби вона не ржавіла. Перед стелою стоїть металева чаша — побита кулями й наповнена осколками. Це дуже зворушливо й обов’язково братиме за душу…
Українці і наші закордонні гості й партнери, гадаю, вражені тим, наскільки проектувальникам, архітекторам і будівельникам вдалося відобразити у камені, металі, за допомогою гри світла й тіні суть нашої боротьби, її трагізм та невичерпний героїзм народу, який ніколи не здається.
Спілкувався Геннадій КАРПЮК, газета «Народна армія»